Етичні стандарти журналістики

Головне правило в розмовах із тими, хто пережив травму або перебуває в постійному стресі, — це емпатія. Усі ми маємо різний досвід та характер, а тому і співчуваємо по-різному. Проте емпатію завжди можна втілити на практиці завдяки емоційному інтелекту. Це означає проявляти розуміння до емоцій інших людей, оцінювати власні почуття та вміти висловлюватися так, щоб нікого не поранити.

По-перше, пам’ятайте, що ваші співрозмовники — це цілісні особистості, а не просто жертви обставин. Спробуйте побачити в них передусім людей із власними життєвими історіями та мріями, а не лише джерело інформації. Вмикайтеся емоційно, уважно слухайте і намагайтеся зрозуміти. Уникайте споживацького підходу, коли від людини потрібні лише цитати для матеріалу. Пропустіть почуте крізь власний досвід, щоб це була справжня, жива розмова двох людей.

По-друге, дослідження травматичних подій в різних контекстах свідчать, що постійні розповіді про пережите можуть погіршити посттравматичний стан людини. Тому не варто знову й знову розпитувати виснажених свідків та жертв цих подій.

По-третє, треба чітко усвідомлювати, навіщо ви беретеся саме за цю тему. Переконайтеся, що ваш співрозмовник розуміє мету розмови, приймає ваші аргументи й усвідомлює свою роль у цьому процесі. Не обіцяйте змін, які не в змозі забезпечити. Часто люди погоджуються на інтервʼю, бо вірять, що завдяки їхній історії світові лідери почнуть діяти і настане правосуддя. І хоча медіа справді можуть впливати на судові процеси чи змінювати хід історії, такі наслідки не завжди залежать саме від вас.

По-четверте, подбайте про час і затишне місце для розмови — подалі від сторонніх очей. Продумайте запитання, які не будуть заганяти людину в жорсткі рамки, а залишатимуть якомога більше простору для власної розповіді. Наприклад, замість прямого «Як загинув ваш чоловік?» краще запитати: «Чи не могли б ви розказати, що тоді сталося?». Добре зважте, чи справді так необхідно повертати людину в найважчі миті її життя. Коли ви даєте співрозмовникові змогу самому скеровувати розповідь, ви бережете його від повторної травматизації.

По-пʼяте, ретельно зважуйте наслідки публікації слів або світлин вашого героя. Особливо коли йдеться про найбільш вразливих людей — дітей чи тих, хто пережив сексуальне насильство. Згоду на участь у матеріалі потрібно постійно підтверджувати під час спілкування. Отримати усвідомлену згоду означає насамперед спитати дозволу перед увімкненням диктофона. Якщо людина проти запису, просто нотуйте від руки. Також варто заздалегідь узгодити спосіб захисту її особистих даних. Подбайте про шифрування листування та файлів, використання вигаданих імен, безпечне збереження даних і надійні програми для роботи з ними.

По-шосте, заздалегідь визначіть, чим саме і в якому обсязі ви готові допомогти. Подекуди підказати потрібну інформацію, поділитися контактами або просто вислухати людину може бути набагато кориснішим і краще відповідати журналістським стандартам, ніж допомога грошима чи речами. Утім, небайдужість не робить вас менш професійним. Чимало авторитетних медійників погоджуються, що неможливо залишатися безсторонніми, байдужими спостерігачами перед лицем масштабного лиха, тому вони самі допомагають гуманітарно.

Ці поради аж ніяк не вичерпні. Існують також окремі специфічні настанови для розмов із тими, хто пережив сексуальне насильство чи катування, з вимушеними переселенцями та людьми в жалобі. Більше корисної інформації ви знайдете на сайті Global Center for Journalism & Trauma’s.

Вам, імовірно, доведеться працювати з місцевими фахівцями: продюсерами, фотографами, журналістами, фіксерами, перекладачами чи водіями.

По-перше, повсякчас нагадуйте собі, що більшість із них знають контекст та історію набагато краще за вас. Це їхній прожитий досвід. Вони відчули кожен день цієї війни на собі — вона безпосередньо вплинула на їхнє щоденне життя. Хтось із них, можливо, втратив близьку людину, а хтось став вимушеним переселенцем із тимчасово окупованих територій, де досі залишаються їхні родини.

По-друге, не називайте кожного колегу поспіль «фіксером». Якщо ви не знаєте, як саме вони позиціонують свої послуги, просто запитайте, як краще називати їхню роботу: місцевий продюсер, лінійний продюсер, асистент репортера, фіксер чи журналіст? Дуже часто ці «фіксери» — термін, який в англійській мові досить часто викликає асоціації з різноробами — мають дипломи провідних університетів і володіють кількома мовами. У вас є всі шанси працювати пліч-о-пліч з надзвичайно талановитою й розумною людиною, навіть якщо в її англійській чи французькій відчувається акцент. Нерідко це досвідчені журналісти, продюсери або фотографи. Їхня праця аж ніяк не проста — вони є містком між різними культурами. А це вимагає вміння тонко відчувати контекст та володіти особливими навичками.

По-третє, будьте стриманими й поважайте знання своїх колег, адже у них є чому повчитися. Ставте запитання. Цікавтеся їхньою думкою про людину, чиї слова вони щойно переклали: звертайте увагу на підтекст і вибір слів. Радьтеся, як правильно спілкуватися з місцевими жителями. Дозвольте колегам самим вирішувати, коли настала слушна мить для початку зйомки. Обговорюйте з ними свої матеріали, ракурси висвітлення та чернетки текстів перед публікацією. Обовʼязково узгодьте з ними фінальний варіант на предмет точності та правдивості фактів.

По-четверте, не вважайте своїх місцевих колег «упередженими». Їхня залученість в контекст зовсім не означає, що вони маніпулюватимуть інформацією або добиратимуть для інтервʼю лише вигідних їм промовців. Навпаки, вони не радитимуть вам людей, які відверто брешуть, і не видаватимуться до хибного розуміння обʼєктивності за принципом «пʼять хвилин єврею — пʼять хвилин Гітлеру». Дослідження показують, що поєднання глибокого розуміння ситуації з досвідом роботи у міжнародних командах допомагає українським медійникам критично оцінювати дійсність. Вони вболівають за якість і глибину висвітлення теми, тому зазвичай мають чудове критичне мислення і можуть бачити картину цілісно. Натомість саме іноземні журналісти — ваші колеги — часом приїздять до України з набором стереотипних ідей та заздалегідь сформованою думкою. Простіше кажучи — вже упередженими.

По-пʼяте, іноземні репортери зазвичай мають бронежилети, каски, страховку для роботи в зоні бойових дій, гроші та символічний статус журналіста з США, Великобританії, Канади, Німеччини чи Франції. Водночас українські журналісти й продюсери, хоч і мають доступ до спорядження, отримати воєнну страховку для роботи у власній країні практично неспроможні. Вони живуть тут і не мають за плечима авторитету так званих «елітних країн». Вони не обирали жити під час війни — така їм випала доля. Тому поважайте їхні межі й ідіть лише туди, куди вони готові йти. Зважайте на їхні страхи й тривоги. Якщо ви хочете ночувати на передовій — це ваше право, але не змушуйте місцевих колег залишатися там із вами.

По-шосте, постарайтеся переконати свою редакцію на час відрядження забезпечити ваших місцевих колег такими самими засобами захисту, які маєте ви. Це єдино правильний і справедливий підхід, щоб бути на рівних. Звісно, жоден засіб захисту сам по собі — чи то каска, бронежилет, страховка чи навчання — не гарантує безпеку. Але в комплексі вони все ж мають значення.

По-сьоме, якщо місцевий колега цікавить вас як романтичний чи сексуальний партнер, за жодних обставин не виявляйте своїх почуттів без взаємної згоди та в небажаний спосіб.

По-восьме, якщо формат вашого видання це дозволяє і ваші місцеві колеги не проти, чесно розповідайте, хто допомагав вам створювати матеріал. Зазначайте їх у співавторах. Якщо ви готуєте лонгрід чи розлогий репортаж, можна навіть окремо описати їхній внесок у роботу над темою.

І наостанок: ви, найімовірніше, повернетеся додому в безпеку. Ваші ж колеги залишаться тут. Памʼятайте про це і під час поїздки, і після неї. Коли будете вдома, запитайте, як у них справи, чи не потрібно чогось, і будьте готові підставити дружнє плече.

Дбайте про себе. Кілька сесій із психотерапевтом, щоб розібрати пережите — це абсолютно нормально, адже вам доведеться осмислити чимало важких речей. Ваш роботодавець чи замовник має оплатити ці консультації та запропонувати таку саму підтримку вашим українським колегам. Дайте собі достатньо часу, щоб видихнути на ментальному й емоційному рівнях.

Ці поради ґрунтуються на тривалому етнографічному дослідженні, яке триває ще з 2021 року. Його учасниками стали іноземні та місцеві медійники — журналісти, фотографи й документалісти, що висвітлюють російсько-українську війну. Дослідження було зосереджене на їхній міжнародній співпраці, емоційному навантаженні в роботі, діяльності локальних продюсерів і фіксерів, а також роботі українських медійників, які висвітлюють воєнні злочини та інші порушення міжнародного права. У межах цієї наукової роботи було проведено десятки інтервʼю та спостережень на різноманітних медійних заходах в Україні та інших країнах Європи. Ознайомитися з науковими працями за результатами цього дослідження, включно з детальним описом методології, можна за цим посиланням.